Страх. Інколи він буває такий солодкий, липкий і приємний, що навіть не хочеться не лякатися. Та інколи, дивлячись на маленьке мертве тіло, що лежить на дорозі з очима, повними жаху та благань врятувати його, розумієш, що бояться не лише люди. Сумно...
Життя. Довге, приємне, що тягнеться наче патока... або коротке та блискавично-яскраве. Проте дивлячись на чорну шорстку того кошеня, мене душать сльози. Бо інколи життя буває несправедливе і сіре, наче та миша з підвалу. Сумно... Бо ніхто не заслуговує на таке.
Смерть. Невже, невже ми не можемо змінити час та місце смерті? Не вірю. Може, це і є максималізм, та людина може все. Треба лише бажати цього всією душею. Це страшно бачити, коли маленька іскорка, що тільки-тільки з'явилась на цьому світі, гасне, так і не запаливши яскравого багаття. І ніхто не плаче. Бо всі вважають, що так має бути. Сумно... Інколи так хочеться мати "силу, которая творит чудеса, льет свет. Силу Диоса". Мабуть, ви не зрозумієте, при чому тут сила якогось Діоса, проте... проте так треба.
Тримаючи в руках маленьку іскорку, будьте дуже обережні і бережіть її найбільше. Бо свідоме життя одне, а несвідоме ми не пам'ятаємо. Бережіть життя... Благаю...
-
-
31.07.2008 в 08:58